Непідсудний Литвин: генерал-втікач продовжує наживатися на Україні

Петр Литвин

Петр Литвин

Генерал-лейтенант Петро Литвин, який водночас був депутатом-комунальником і банальним тітушкою, досі не покараний за військові злочини і має політичні амбіції в українському політикумі.

Скандальна фігура брата Володимира Литвина – генерал-лейтенанта Петра Литвина, за останні півтора роки стала одіозною через Іловайську трагедію, однак, член старого впливового клану так і залишився без покарання.ІНФОРМАТОР вирішив дослідити маловідомі життєві віхи одного з винуватців ганебної поразки української армії влітку 2014 року і причини того, чому він досі не знаходиться на лаві підсудних.

У вікіпедії та своїх біографіях Петро Михайлович Литвин, мабуть по інерції, через комуністичний шар життя, постійно вказує, що народився у селянській родині у Новоград-Волинському районі на Житомирщині. Згодом він перетворив цей район на свою вотчину. Але подібне стане можливе лише завдяки впливу його одіозного брата – Володимира Литвина, який протягнув усю свою родину на керівні посади в державі.

Службу Петро Михайлович проходив на Далекосхідному військовому окрузі, але про це він не любить згадувати. Військова освіта у нього класична для радянських військових посадовців, які прийшли не щоб захищати країну, а міцно триматися за місце сидіння на впливовій посаді. Так, у 1990 році він закінчив Київське вище танкове інженерне училище, а у 2008 – Національну академію оборони України. Служив на різних офіцерських посадах: заступника командира роти, помічника начальника бронетанкової служби полку, заступника командира батальйону, заступника командира полку з озброєння, заступника командира дивізії. Командував танковим полком, танковою дивізією, окремими танковою та механізованою бригадами Північного оперативного командування.

Стрімке кар’єрне зростання Петра Литвина почалося після того, як його брат Володимир
закріпився при президенті Кучмі. Однак, і після обрання нового  президента його родинний клан не втрачав позицій, а лише глибше пускав коріння всередину української державної машини. Так, у лютому 2005 р. його призначили на посаду заступника командира 13-го армійського корпусу Західного оперативного командування. З червня 2007 по 2012 рр. Петро Миколайович — командувач військами Південного оперативного командування Сухопутних військ Збройних Сил України. У травні 2012-го року призначений на посаду командира 8-го армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України. Розслідування кількох журналістів та працівників спецслужб свідчили, що Петро Литвин керував потоками контрабанди на кордоні з Білоруссю і у Чорнобильській зоні. Однак, ці матеріали дуже швидко зникають із відкритого доступу, і поговорити з живими свідками, які щось знають про це, надто складно.

У Петра Литвина, як і у сотень інших типових комуністичних та посткомуністичних військовий функціонерів, з посуванням по службі накопичилось кілька десятків військових нагород та відзнак:
Орден “За заслуги” III ст. (21 лютого 2005) — за особисту мужність і відвагу, виявлені у захисті державних інтересів, зміцнення обороноздатності та безпеки України, високий професіоналізм; Орден “За заслуги” II ст. (24 серпня 2013) — за вагомий особистий внесок у захист державного суверенітету, забезпечення конституційних прав і свобод громадян, зміцнення економічної безпеки держави, високопрофесійне виконання службового обов’язку та з нагоди 22-ї річниці незалежності України; Медаль “Захиснику Вітчизни”; Відзнаки Міністерства оборони України — “Доблесть і честь”, “Знак пошани”, “Ветеран військової служби”, медалі “10 років Збройним Силам України”, “15 років Збройним Силам України”, “За сумлінну службу” I ст. та багато інших.

Більше про нього нічого достаменно не відомо до часів війни. Із закритої касти військових дуже рідко випливають якісь скандали та особисті таємниці високого керівництва Збройних Сил. Кругова порука. Навіть якщо у відомстві і вибухне черговий скандал, усе видається за військову таємницю. Однак, Петро Михайлович, як відомо, між відданою службою Україні у військовій сфері відзначається ще й громадським та політичним життям. Тут про нього більше інформації.

Так, у жовтні 2007 року машину Петра Литвина зупинив працівник ДАІ за перевищення швидкості. Водій відмовився пройти з працівником ДАІ для написання протоколу про перевищення швидкості. Замість цього він почав з ним бурхливий діалог із застосуванням нецензурної лексики. На той час Петро Литвин обіймав посаду генерал-майора, командувача військами оперативного командування.

Після водія з автівки вийшов сам генерал-майор, який з 30 слів, з якими він звернувся до даїшника, у 29 використав мати. Записавши нагрудний знак правоохоронця, товариш Литвин поїхав у своїх справах, а через півтори години капітана ДАІ, який зупинив високоповажного генерала, викликали до начальника Управління ДАІ УМВС України у Миколаївській області Геннадія Васильовича Погорєлова. Там капітану чітко пояснили його “неправоту” і повідомили, що прийшла вказівка від Начальника УМВС України у Миколаївській області генерал-майора міліції Пихтіна Миколи Порфировича про те, що перебування капітана у ДАІ є “недоцільним”, і “порадили використовувати його поза службою ДАІ”.

Тобто, Петро Миколайович Литвин відносить себе до політичної секти “каста недоторканих”, і закон, за яким судять звичайних громадян – не для нього.

Разом з військовою кар’єрою молодший Литвин вирішив зайнятися і політичним життям, захопивши владу на батьківщині – у Новоград-Волинську. Попри закони і Конституцію, Петро Миколайович брав активну участь у політичному житті краю, який він вважає своєю вотчиною. Так, у 2012 році, коли влада Януковича почала відкрито здавати країну, і проголосувала за скандальний “мовний закон”, активісти вирішили розповісти на Житомирщині громадянам, що їх земляк Володимир Литвин також підтримав законопроект окупантів. І коли у Новограді-Волинському представники громадськості почали роздавати листівки, які розповідали про це, клан Литвинів не стерпів такого самоуправства у їхній “вотчині”, і найняв “тітушок”, щоб вони розігнали активістів. Як згодом виявилось, не лише керував ними,  а й брав активну участь у нападі сам генерал Петро Литвин. Про що збереглося і відповідне відео.

 

 

Справу намагалися замнути, але зрозуміло, що феодальний володар вотчини вирішив не допустити критики свого брата, який і протягнув його на впливову посаду. Клан Литвинів просто захищав свій бізнес і вплив на регіон. Згодом у ЗМІ поширили дивне спростування Петра Миколайовича та його брата, які одне одному суперечили. Генерал Литвин стверджував, що він “не тітушка”, а його брат-депутат переконував, що просто на емоціях не стримався, а “журналісти все перекрутили і роздули”.

Така поведінка привернула увагу ЗМІ до персони генерала, і журналісти вияснили, що Петро Михайлович неодноразово був помічений у вживанні спиртних напоїв у різних розважальних закладах Житомира та Новограда Волинського, окрім чого більше нічим примітним не вирізнявся. Разом із братом Миколою через старшого брата-депутата Володимира налагодив зв’язки з контрабандистами та військовими у Чечні. Після тяжких буднів військового генерала він неодноразово відпочивав з дружиною Аллою та синами Вадимом і Костянтином на власних дачах, збудованих солдатами, і дорогих лижник курортах. Більше себе Петро Литвин ні у чому цікавому не проявив.

А ось після початку російсько-української війни на Донбасі Петра Миколайовича призначають командувати сектором “Д”, у якому влітку 2014 року точилися найзапекліші бої. І Петра Литвина призначили керувати стратегічним і одним з найважливіших географічних пунктів Донбасу – Савур-Могилою. Висота дозволяла слідкувати за пересуванням ворога на багато десятків кілометрів і керувати підступами до запілля українських військ на півдні Донецької області. Однак, генерал-лейтенант Петро Литвин 25 серпня ганебно втік з довіреного йому сектора, покинувши власні війська, і підставив під удар інші частини, які навіть не знали про те, що їхній тил не охороняється. Довгий час перебування генерала не було відоме нікому, окрім Герштабу. Цей вчинок дозволив російським окупантам ударити в тил українським військам під Іловайськом та Амвросіївкою, після чого і захлопнулись ці “котли”. Влада як може відбілює Литвина за ганебний злочин, перекидаючи усю провину на звичайних солдатів, однак, як було насправді ніхто не хоче показувати.

Так, ще 23 серпня 2014 року Литвин, як командуючий сектором допустив накопичення російських військ у населених пунктах Сєдове та Обрив. Так окупанти офіційно зайшли з російської території на українські терени, і продовжували розвивати наступ. Генерал мовчав, даючи вказівки більшості наявних частин відходити. Згодом російські найманці скупчили сили в Успенці, після чого почали атакувати Савур-Могилу. В ніч з 23 на 24 серпня російські окупанти атакували Амвросіївку, і Петро Литвин “передислоковує” свій компандний пункт у той же район Амвросіївки. І в День Незалежності, коли Генштаб влаштував собі політичний парад у центрі Києва, Петро Литвин продовжував водити українські війська навколо Амвросіївки, так і не викликавши підкріплення з Генштабу. А російські терористи зайняли стратегічну Новоіванівку, і зімкнули крила котла ударними групами з Іловайська та Мосьпиного. Таким чином, окрім оточених у Іловайську, ми отримали замкнених у тилу військових поблизу Амвросіївки, де діяв штаб генерала Петра Литвина. Коли ворог вже фактично опанував стратегічні пункти сектору, Петро Миколайович 25 серпня домовився з російськими окупантами про “коридор” для нього. І ганебно втік з “Амвросіївського котла”, “розчинившись” невідомо де. Принаймні, про нього ще кілька днів ніхто нічого не чув. Ось як його дії охарактеризували інші військові: “Генерал Литвин драпав, кидаючи всю зброю. Саме він дав ворогові захопити Савур-Могилу, тим самим оголивши наш тил. А нам, які обороняли Іловайськ, нічого не сказав. Якщо б ми знали про це, ситуація була б зовсім іншою. І який він генерал, якщо навіть не знав карти бойових дій! Росіян під Іловайськом можна було зупинити. І що цікаво – Литвин разом з військовими бігли буквально на очах у росіян. І ті в них не стріляли. Дивно…”.

Згодом такий підлий і боягузливий вчинок викликав бурхливу критику усіх учасників тих подій, які навіть вимагали розстріляти Петра Литвина за законами військового часу.

За розповідями свідків, 25 серпня 2014 року він покинув поле бою, залишивши свої війська, Петро Миколайович Литвин вчасно не повідомив начальнику Генштабу про те, що він відходить від Савур-Могили та Амвросіївки, і не прийняв відповідних заходів для посилення тилу, ганебно втікши з поля бою. Це дозволило ворогові заблокувати оточених українських військових.

Варто зауважити, що Міністерство оборони України фактично одразу почало виправдовуватися за ганебну поразку, відбілюючи при цьому і генерала Литвина, мовляв, “оббрехали воєначальника”, і взагалі все йшло за планом, але не зрослося – бо занадто багато російських “Градів” і “Ураганів” стріляли по штабу, довелося йому відійти. Згодом прес-центр Міноборони взагалі видав неймовірне: “Управління преси та інформації Міністерства оборони України офіційно заявляє, що дана інформація є явною брехнею, спрямованою на дискредитацію як особисто командира 8-го армійського корпусу, так і керівного складу Збройних Сил України”.

Однак, бійці, які вийшли з котлів на початку вересня, розповіли бойовим побратимам про ганебну поведінку генерала, і треба було щось робити. Головний військовий прокурор Матіос був змушений допитати 10 вересня винних у трагічних подіях – Муженка, Гелетея та Петра Литвина. Однак, як ми вже знаємо, усі ці “допити” проводились “для годиться”, щоб зняти напругу суспільства і відволікти його гнів. Згодом Матіос знайшов “винних” у Іловайському котлі, звинувативши рядових бійців батальйонів “Прикарпаття” та 51 механізовану бригаду, через яких, буцімто, і почалися Іловайсько-Амвросіївський котли. Про внесок Петра Литвина у ці події він чомусь не згадав.

Але, усе продовжувало йти своєю чередою: клан Литвинів продовжує впливати на армію, розставляючи там свої корупційні креатури, які продовжують розкрадати військове майно, а Петра Миколайовича не лише не осудили, а він ще й продовжує обіймати цивільні депутатські посади і займається політичною діяльністю на Житомирщині. Тут, виявляється, його знають не як військового генерала, а як доволі впливову політичну персону у краї.

Серед українських ЗМІ мало хто знає, що до військових нагород Петро Миколайович Литвин стяжав собі цивільні – звання “Почесний громадянин міста Новограда-Волинського” та орден “Звягель”. Усе це – за значний особистий внесок у становлення економіки міст, та їх подальший соціально-економічний і культурний розвиток, активну участь у громадському житті територіальних громад.

А ще генерал Петро Литвин двічі, у 2006-му та 2010-му роках обирався депутатом Житомирської обласної ради, де на даний момент є заступником голови постійної комісії з питань бюджету та комунальної власності. Тобто військовий генерал керує комунальним сектором та бюджетом краю.

Відтак, в порушення українського законодавства, військовий високопосадовець обіймає впливову цивільну посаду і втручається у політичне життя держави. Про це свідчить і його опосередкована участь у нещодавніх місцевих виборах на Житомирщині та Новограді Волинському та Звягелі. Наприклад, у місцевих ЗМІ він намагається відбілитися за ганебні операції на фронті, і судячи з його політичної кампанії, він знову збирається стати депутатом Житомирської обласної Ради. Навіть почав звітувати куди витратив понад 600 тисяч допомоги для різнив верств населення Новограда-Волинського.

Відтак, як можна судити з останніх дій влади, клан Литвинів міцно засів на вищих державних щаблях влади, і очікувати, що хтось їх притягне до відповідальності за численні злочини – годі. Розслідування військової прокуратури по Іловайській трагедії та втечі Петра Литвина з фронту гальмується у найвищих кабінетах влади. Сам генерал-лейтенант продовжує порушувати законодавство, обіймаючи цивільні адміністративні посади, і намагається активно впливати на політичне життя Житомирщини. Очевидно, що за цієї влади ніяких зрушень у цій сфері не передбачається – система залишилась тією ж, що і за часів Януковича. А Петра Литвина, після недовгого затишшя, знову поставлять керувати черговим сектором або групою армій. Допоки не втече з чергового котла, у який він знову заведе нові тисячі солдатів, які йому довіряли. Честь солдата або самурая, який зробить собі харакірі за ганебний вчинок або поразку – це точно не про клан Литвинів.

 

Святослав Самовидець, Інформатор

Также будет интересно почитать:

Новости партнеров:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *