Фоліо verso– історія, що викарбовується на тілі «Української книги»

Александр Красовицкий

Александр Красовицкий

FOLIOVERSO (ЛАТ. КРИЛАТЕ СЛОВО, ЖАРГ.-  НАТІЛЬНЕ ТАТУЮВАННЯ)
QUOVADIS (ЛАТ. КАМОГРЯДЕШИ)
У лютому цього року для українських видавців подовжилися податкові канікули. Верховна Рада звільнила від податку на додану вартість практично всі операції з виготовлення та розповсюдження книжкової продукції. Але, як вважають самі видавці, які вже багато років жаліються на системне погіршення стану ринку, зазначена дія особливо не сприятиме позитивній динаміці.

Ринок у занепаді. І не лише тому, що його левова частка традиційно представлена завезеною літературою, а книгарень на всі міста та містечка України не вистачає. Проблема у тому, що держава не лише не піклується про те, аби її громадяни тягнулись до читання, але й створює такі економічні умови в державі, за яких громадянам пропонують вибір між шматком хліба та книжкою.

Згідно із ствердженням компанії GfKUkraine, половина українців торік не взяла до рук жодної книжки. Ці люди не мали для цього або можливості, або бажання. А інша половина прочитала щонайбільше чотири книжки. І, як констатують експерти, українці читають вдвічі менше, порівняно з європейцями, та втричі менше порівняно з тайцями, китайцями та філіппінцями.

Ціна на книжкову продукцію, яка майже на 80% складається з поліграфічних послуг та витратних матеріалів на виробництво, порівняно з минулорічним  ідентичним періодом, зросла майже вдвічі. Сьогодні у київських книгарнях середньостатистична книга популярного жанру в м’якій палітурці та кількістю сторінок 120 – 150 коштує від 50 до 80 грн., а що казати про більш «габаритні» за змістом та форматом видання?

Зважаючи на ситуацію, що склалась, кількість українських видавничих підприємств активно скорочується. Разом з тим, зменшується кількість виданих назв та тиражів. Якщо торік середній наклад книжкової продукції складав 1000 примірників, то 2015 започаткував нову тенденцію – пробних 500, а далі буде видно. Самі ж видавці вважають більш-менш рентабельними тиражі від 3000 до 5000.

Але слід зауважити, що на фоні кількісного занепаду зростає критерій якості та інноваційності для літератури, що видається. Врешті, українська книга починає відповідати категорії – елітарна як за змістом та оформленням, так і за вартістю. Видавці, що вижили, рятуючи свою справу, старанно вилизують кожне нове видання, наповнюючи його сучасними технологіями, та відчайдушно стримують ціни і чекають на покращення.

Щоправда, ця тенденція стосується не усіх гравців вітчизняного книжкового ринку. Деякі оператори, потрібно віддати їм належне, наче вітрильники у бездонній і бурхливій безодні, маневрують між можливостями, намагаючись у будь-який спосіб не втратити свій потенціал. Але про це пізніше.

Згідно із думкою самих книгарів, процес розвитку справи гальмує три усталені параметри:

«Економні» видавці не готові чи не спроможні сплачувати своїм авторам достойні гонорари. А останнім часом ця тенденція поширюється на перекладачів та редакторів.
Для деяких «успішних» гравців ринку книговидання втрачає духовну, етичну та об’єктивну складову та перетворюється на суворий механізм заробітку. Особливо це стосується видання літератури з історичним та політичним контекстом.
Українське книговидання йде второваним шляхом свого войовничого сусіда, перетворюючись на галузь декількох лідерів, де перші партії виконують обрані видавництва «Ексмо» та «АСТ», зміст літератури яких підтягнуто під фінансового, ідеологічного донора.
В Україні регулярно діє єдина потужна державна програма «Українська книга», направлена на підтримку книговидавничої галузі, але носить вона виключно корупційний характер.
Саме ця програма викликає масу суперечок як у самій галузі, такі і у суспільстві. Тож проаналізуємо цей пункт більш ретельно.

Вже багато років Держкомтелерадіо «стимулює» видавничу справу шляхом щорічного впровадження програми «Українська книга». Цей проект, серед іншого, спрямований на поповнення бібліотечних фондів України книжковою продукцією, за видання якої приватні та державні видавництва отримують повну компенсації з держбюджету. Торік за цією програмою на видання вітчизняних книжок було виділено 37,5 млн. грн. А у 2015 передбачено майже 40 млн. грн.

На жаль, як і більшість державних ініціатив, що мають фінансове підґрунтя, «Українська книга», за думкою вітчизняних видавців, носить яскраво-виражену корупційну складову та передбачає «конкурентний» індекс – «відкат».

На тему «Української книги» за часи її існування в ЗМІ вийшло безліч публікацій, в яких книгарі та експерти неодноразово робили гучні та провокаційні заяви з приводу її недолугості та небезпечності. Але тенденція, що закладена в її фундамент ще в роки становлення України як Держави, зберігається.

Правда, цього року Держкомтелерадіо на «прохання громадськості» зробило такий собі «вибрик», проголосивши про наміри зробити програму прозорою, задля чого і провела процедуру голосування щодо відбору книжок із заздалегідь підготовленого списку в режимі on-line.

Як і передбачалося, це шоу особливого ажіотажу ані у ЗМІ, ані на книжковому ринку не наробило, адже не висвітлило ані процедуру внесення майбутніх переможців до первинного списку, ані кулуарні домовленості.

Традиційно, процедура підготовки цьогорічного проекту не передбачила основних, на думку книгарів, параметрів:

Держкомтелерадіо не провело попереднього моніторингу галузі.
Програма «Українська книга» як така не була виставлена на публічні обговорення з метою її вдосконалення, з точки зору прозорості та конкуренції, зважаючи як на читацькі опитування, так і на думку експертів, зокрема бібліотекарів, літературознавців, журналістів, вчителів тощо.
Держкомтелерадіо не звернулося до експертів для визначення найдостойніших кандидатів для фінансування книг державним коштом.
Більшість поважних та знакових книгарів, передбачивши результати голосування, «Українську книгу» взагалі обійшли своєю увагою.

Директор легендарного Львівського форуму видавців  Олександра Коваль, якій цього року запропонували стати експертом програми, не лише відмовилась від «привабливої» пропозицій, але й оприлюднила своє ставлення до цього дійства на своїй сторінці у Фейсбуці: «Коли це припиниться? Переглянула список книжок, які підтримає Держтелерадіо за програмою “Українська книга” і мені здалося, що я сплю і бачу уві сні кучмовський або яничарський бєспрєдел. Ми ж, наче, домовилися мінятися самі і міняти країну? І хто ж нам заважає? Чому гроші отримують видавництва, яких ніхто не знає? Навіщо видавати маловідомих чи малоцікавих письменників? Скажіть, на милість, за якими критеріями здійснюється відбір? Якщо ці книжки будуть роздані по бібліотеках, я просто вимагатиму моніторингу: скільки разів кожну з них читали в районних бібліотеках”.

Взагалі, думки видавців з приводу програми «Українська книга» доволі різнопланові. Деякі вважають, що вона має носити характер часткового фінансування: 50 відсотків –  держава, 50 відсотків ризиків – видавці. Адже таким чином зростатиме відповідальність за видану продукцію.

Інші вважають, що державні гроші мають отримувати виключно державні видавництва, позбавлені, за рахунок специфіки фінансової діяльності, можливості залучення спонсорських коштів для друку соціально значущих видань.

Експерти схиляються до думки, що державні кошти мають покривати витрати на видання мистецької літератури, перекладних наукових та науково-популярних книжок.

Але усі однозначно проти нерівноправного фінансування представлених на конкурс видавничих проектів, та як висновок – системи відкатів.

Однак у книжковій царині існують поодинокі «фаворити», цілком задоволені умовами «Української книги», які здебільшого збагачуються саме завдячуючи цій програмі та публічно про це розповідають.

Так, улюбленець долі –  Олександр Красовицький, директор видавництва « Фоліо », який донедавна був «зброєносцем» Дмитра Табачника (подробнее про него читайте в статье Дмитрий и Михаил Табачники. Брат за брата) та на замовлення свого покровителя відверто зводив наклеп на Василя Шкляра на одному з засідань шевченківського комітету за начебто присутність ксенофобських настроїв у книзі «Чорний ворон» («Залишенець»), користується програмою давно і з задоволенням. Про що і повідомляє читачам журналу «Forbes»: «Близько половини чверті книжок, що випускає « Фоліо », відводиться на Держзамовлення»,- констатує видавець. «У всьому цивілізованому світі частка держзамовлень для книговидавців висока, це необхідна умова розвитку їхнього бізнесу», — додає директор « Фоліо ».

красовицкий и

Алексей Плотников, Партия регионов, и Александр Красовицкий, издательство «Фолио»

Доречі, працюючи під Табачника, Красовицький – журналіст власноручно записував інтерв’ю зі своїм кумиром та розміщував його на шпальтах літературного альманаху «ШО». З текстом та гучною цитатою Дмитра Табачника: «Быть в сердце истории — подарок судьбы» можна ознайомитись тут:http://sho.kiev.ua/article/1464

Секрет успіху поціновувача Табачника простий, адже, як повідомляє  журналу «Forbes», видавець, що просить не розголошувати його ім’я,  «У Красовицького талант домовлятися з чиновниками».

Цей талант та ще трішки нахабства та гнучкості дозволяють Красовицькому представити до програми «Українська книга» не лише левову частку книжок від імені видавництва «Фоліо», але ще трохи продукції від 4-5 афільованих з ним структур. Принаймні так вважають видавці. А в даному випадку не має сенсу не довіряти їх ствердженню.

Гнучкість Красовицького відкрила багато дверей до мінливого чиновницького світу України та дозволила обзавестися впливовими покровителями. На відміну від Шкляра, який публічно відмовився від отримання Шевченківської премії з рук ворога України Януковича (і цей випадок стався задовго до красномовного «виступу на замовлення» пана видавця), власник «Фоліо» особливим патріотизмом не відрізняється. Для нього, судячи з видавничого асортименту, згодиться все та усі ті, хто пахне грошима.

Донедавна фанатик міністра освіти та науки Дмитра Табачника активно видавав творчі добірки відомого українофоба, такі як: «Качиний суп «по-українськи», «Полководці України: битви та долі» (Проект Україна), та «Хресний шлях Петра Столипіна», написаний у співавторстві із Віктором Вороніним та «освячений» протеже Табачника патріархом — кдбістом Кирилом Гундяєвим, та ще один спільний з Вороніним твір «Вбивство Петлюри». А разом з ними і оду Януковичу Володимира Чередниченка, твір «Донецько-Криворізька республіка. Розстріляна мрія» (Проект Україна) Володимира Корнілова,  «Україна перед доленосним вибором» Георгія Крючкова,  добірку «Заявка на самогубство: навіщо Україні НАТО?» від Петра Толочко, Сергія Гриневецького, Петра Симоненка, Дмитра Табачника та Георгія Крючкова, та твір Георгія Крючкова «Що відбувається з нашою країною». Крім того, Красовицький на своїй книжковій фабриці друкував та, можливо, продовжує друкувати тиражі «нєтлєнкі» Франка Шумана «Аферистка. Справа Тимошенко».

За свідченням книгарів, зазначені «фоліанти» все ще реалізовуються українському читачеві, адже ваш покірний слуга власноруч придбав їх на київському книжковому ринку «Петрівка». А крім того, за свідченням книгарів, вони досі не вилучені з фондів багатьох державних бібліотек.

Сьогодні ж Красовицький, який завжди відслідковує звідки вітер віє, перефарбувався та видав книжки: «Щоденник Майдану», Небесна сотня — історія загиблих на Майдане революціонерів» та «Війна на три букви», а також приступив до видання книги про волонтерів та айдарівців.

Між іншим, цікаво, як Красовицькому вдалося підібрати до своєї команди подібних собі перевертнів, що працюють редакторами та літредакторами, здатних виписувати та вичитувати брудне читво злочинців про злочинців, а згодом, змивши кров з своїх комп’ютерних клавіатур, торкатися найболючіших для українського народу тем – історії Майдану, пам’яті Небесної сотні та подій в АТО?

А ще цікаво, чому такі знакові, начебто самодостатні автори на кшталт: Андрія Куркова, Андрія Кокотюхи та Сергія Жадана продовжують співпрацю з цією неоднозначною фігурою, яка є близьким родичем Олега Новікова – гендиректора російського видавництва «Ексмо». Того самого «Ексмо», що видавало та продовжує видавати антиукраїнські книжки за кошти Володимира Путіна. Доречі за словами Новікова, саме Красовицький привів його у книжковий бізнес.

Не хочеться дмухати на воду, але чи не працюють ці родичі в одному ідеологічному напряму?

Поміж тим, спритник  Красовицький активно шастає кулуарами Верховної Ради в пошуках нового щастя. Подейкують, що він вже знайшов собі нових покровителів в особі Марії Матіос та Борислава Берези. Та, начебто, вже майже налагодив міцний зв’язок з новим Міністром Культури В’ячеславом Кириленко та головою комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності Миколою Княжицьким.

Особисто мені Олександр Красовицький своєю мінливою видавничою стратегією нагадує своїх земляків, політичних фліюгерів – Допу та Гепу, які за часи своєї діяльності встигли побігати і в помаранчевих шаликах, і під біло-блакитними прапорами.

В контексті вищезазначеного у автора матеріалу постає суттєве питання: Quovadis «Українська книга» або з ким? Адже татуювання з історії української книги, на відміну від натільних, не виводяться….

 

Віктор Таранов, специально для «ГПУ»

Также будет интересно почитать:

Новости партнеров:

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *